Одного теплого літнього вечора, переглядаючи стрічку новин у соцмережі Facebook, я натрапив на досить цікаве оголошення  про духовно-вишкільний наметовий табір біля мальовничої вершини Карпат, гори Говерли, з дуже гарною назвою «Двері Божого Милосердя». Як любитель різних поїздок, активного відпочинку і наших рідних Карпат, я, довго не роздумуючи, почав збирати рюкзак і готувати спорядження у гори.

І от, довгоочікуваного 4 липня активна молодь міста Городка вирушила з церкви Благовіщення Пречистої Діви Марії на табір. Дійство відбувалось біля містечка Ворохта Надвірнянського району. Ми їхали двома групами: команда першопрохідців (до якої я належав) і команда туристів. Отець Броніслав Гринишин з групою новаторів вирушили раніше, щоб підготувати таборове місце і вже зі смачною вечерею зустріти наших файних  обходисвітів. Скажете, що 5 годин дороги в пекельну обідню спеку – це неабияке випробування? Та ні, що ви. Файна добірка пісень, прекрасні краєвиди за вікнами та жива розмова зробили так, що час минув безслідно. Так само, на диво швидко були розкладені всі палатки. Коли  учасники табору зібралися в одну дружню родину, отець провів вечірню молитву і ми, потомлені з дороги, всі швидко заснули.

Другий день табору приніс також свої сюрпризи. Спільні походи за дровами у ліс швидко здружили усіх мешканців таборового містечка. Наші чудові аніматори Зоряна Опалинська, Ліля Лебединська і Назар Дзера проводили багато цікавих ігор, рухливих бансів – одним словом, робили все, щоб цей табір залишився у нашій пам’яті на все життя. Напевно, найцікавішою була гра «таємний друг», в якій кожен учасник табору для свого анонімного друга кожного дня робив щось приємне.

Ну, звичайно, що обов’язковим  елементом християнського табору є Свята Літургія.  Для молоді було новинкою – Служба Божа на природі, але ми всі разом дружно постаралися і спорудили престіл. Після дуже смачного обіду аніматори поділили нас на три команди і дали перші настанови і завдання для кожної. До вечора кожна команда вже мала свою назву, девіз та візитну картку: сценку чи пісню, яка представляла цю команду. Отож, команди «Маханаїм» (що з давньоєврейської означає «Божий табір»), «Діти милосердя» та «Руки милосердя» виступили на вечірній ватрі зі своїми номерами. Крім того, було ще багато забав і пісень.

Наступний день у таборі був найважливіший, бо мала відбутись центральна подія нашої поїздки – підкорення  Говерли. З самого ранку всі діти дружно робили канапки в дорогу, збирали рюкзаки – спати ніхто не хотів. Дорогою до підніжжя гори ми могли насолодитися чарівністю Карпатських лісів. Підкоряли вершину  дружно, пліч-о-пліч, але, на жаль, підкоривши молодшу сестру Говерли – Малу Говерлянку, нашу пригоду перервала злива. Ми були буквально в хмарі – це захоплююче видовище. Не хотіли ми покидати Говерлу, але мокнути ми не хотіли більше. Тому ще трохи помилувавшись прекрасними краєвидами гірського масиву Чорнагора, юні альпіністи почали сходити донизу. Але на цьому наші пригоди ще не закінчились. Відновивши сили після гірського походу, ми всі дружно залізли у спальні мішки. Та злива була настільки сильною, що нам довелося рятуватися втечею. Нас прийняв на нічліг гостинний сторож відпочинкової бази «Форельна». Тож від великої порції вражень у теплі біля каміну ми всі швидко поснули.

Четвер почався сухо! Звісно, ми були дуже щасливі, що спали в хатинці, бо у наших палатках було холодно і мокро! Роботи був непочатий край. Таборове містечко виглядало, як пральня. Всюди висіли намоклі рюкзаки, чистилися палатки, ну і мокрі люди дружно сиділи біля великого вогнища і ділилися враженнями від пережитої пригоди. Ця ніч, дійсно, була найбільшою оказією табору – після неї вже не було першої групи, другої, третьої, аніматорів. Звісно формально всі так ділилися і далі. Але цей трапунок переніс усіх на вищий щабель дружності. Щоб нас трохи розвеселити і розрухати, Зорянка, Ліля і Назар дали чудове завдання придумати пісню про їжу, а саме, про «дубову згущонку». Результат був дуже веселий. Ввечері відбулася завершальна ватра табору, темою якої була «Злива масового знищення». Креативна молодь вражала своїми «перлами», аніматори – цікавими іграми, а час – своєю швидкістю. Ніхто і не помітив, що вже треба ховатись у спальні мішки і дофантазовувати ватру у своїх снах.

Останній день табору розділив всіх учасників на дві групи: ті, що таки підкорили Говерлу і ті, що таки виспалися. Про других багато сказати не можу – самі питайте в них, які казкові сни вони бачили. А от перші мужньо з самого раненька почали свій шлях. Друга спроба була вдалою! Тому повернувшись до табору, всі були щасливі. Звісно, реалії не дали довго потішитись життям, бо пора вже було скручувати намети, збирати речі, прощатися… Ввечері ми одноголосно вирішили, що найбільшим плюсом останнього дня табору було те, що свисток мовчав.

Мить прощання – це завжди важко. Прощання з табором, з друзями старими і новими, з Говерлою, врешті-решт. Подібно до того, як вітер може задути сірник і роздути пожежу, розлука може, або заставити забути все, або розпалити велику дружбу. П’ять днів табору не дозволили собі просто відлетіти у далекий вирій, вони залишилися у серцях кожного з нас. І тепер, згадуючи, недавні пригоди гірського відпочинку набігають сльози на очі та усмішка на обличчя. Одразу згадуються слова з пісні «Океану Ельзи»: “Літо. Скажи нам, літо, чому так мало Залишаєш нам, залишаєш нас”…

На щастя, у ХХІ столітті є таке благо цивілізації, як соцмережі. Тому ми віртуально продовжуємо наш табір і з нетерпінням чекаємо знову реальних канікул з Богом…

Але це вже зовсім інша історія!

Микола Рудик